Кожного року 9 травня ми відзначаємо День Великої Перемоги, і хай ніколи не згасає пам'ять про всіх тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для нашого щастя. День Перемоги є всенародним святом в Україні. У кожному місті і селі віддають данину пам'яті полеглим воїнам, вшановують живих учасників ІІ світової війни.

У рамках святкування Дня Перемоги 06 травня 2016 року вдячне юне покоління – учні 7 класу - провели зустріч з ветеранами війни. Це стало доброю традицією для класу – щорічно зустрічатися з ветеранами, адже так мало залишилося учасників тих суворих подій. Учні порадували святковим концертом людей похилого віку : декламували власні поезії, лунали пісні.
Такі  заходи патріотичного спрямування сприяють формуванню у дітей шанобливого ставлення до історичного минулого, вихованню громадянина-патріота, здатного гідно продовжувати традиції своїх дідів.  
Минають роки, але ми завжди будемо схиляти голови перед мужністю людей, які ,не шкодуючи свого життя, відстояли нашу землю, які відвойовували для нас мир і свободу.

Грустен, печален стоит ветеран:

Он вспоминает войну,

Как оставил тогда детей и жену –

И ушел защищать родную  страну.

    Он бросался с гранатой на танки,

    Он окопы под пулями рыл.

    Был за это приставлен к награде

    И присвоен офицерский чин.

Не страшна  ему фашистская мина

И вода , и огонь не страшны.

Он прошел от Москвы  до Берлина,

Он спас Родину от беды.

                 Фесенко Катрин

Не сказка, не песня, а вечная тема:

Было у Вас тогда сложное время.

Без слез не сказать.

Не хотим мы услышать,

Не хотим мы увидеть

Все то, что у Вас пред глазами неслось.

Война забрала все лучшие годы.

Но время неслось…

И вот перед Вами мы просим

Прощение за детское мнение.

Не понимаем ,как все это было.

Но знаем, страну защищали Вы смело.

С Победой мы Вас поздравляем,

Здоровья и счастья мы все Вам желаем!

                      Алексеева Аня,  Карнаух  Елена

Квіти пам’ яті

Квіти  пам’ яті на граніті ,на броні.                    

Сонце усміхається мені.

Поруч з ветераном я стою,

Наче клятву пам‘яті даю.

Пам‘ять серця…

Пам’ять сивини…

Пам’ять тим, хто не прийшов з війни.

Квіти  пам’яті на граніті ,на броні.

Сонце усміхається мені.

        Кіпріянова  Наталя

Ліна Костенко

Тут обелісків ціла рота

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,
Які несказані слова...
Тут на одному обеліску
Є навіть пошта польова.

Микола Негода
Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом – обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом – клекiт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом – встали обеліски,
А навкруг розлив колось.

Степом, степом – людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном

Ліна Костенко 

Мій перший вірш написаний в окопі, 
на тій сипкій од вибухів стіні, 
коли згубило зорі в гороскопі 
моє дитинство, вбите на війні. 

Лилась пожежі вулканічна лава. 
Горіла хата. Ніч здавалась днем. 
І захлиналась наша переправа 
через Дніпро – водою і вогнем. 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. 
Хрестилась баба, і кінчався хліб. 
Двигтів отой вузесенький окопчик, 
де дві сім'ї тулились кілька діб. 

О перший біль тих не дитячих вражень, 
який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
чи не німою зробиться душа?! 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком 
великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю, 
щоб присвітила поночі війна. 
Який він був, я вже не пам'ятаю. 
Снаряд упав – осипалась стіна. 

                *****

О Україно! Знявся вітровій.
Вся в яблунях, пливе твоя долина.
Своїм теплом окопчик грієш мій,
Живу твоїм диханням, Україно!

О ні, не тиха українська ніч!
Пройшовши пекло вогняного валу,
Цвіт яблуні я пригорнув до пліч,
Щоб захистити від страшного шквалу.

Посипалися пелюстки ясні,
Майнули — білосніжні, як хустина.
Здалося: руку подала мені
В окопчик чорнобрива Катерина.

Нема зірок! Повітря крає свист!
Прозоре небо? НІ, воно незряче.
І на лице моє спадає лист —
Такий пекучий, мов сльоза гаряча.

Доволі сліз! Мене Урал послав
Оберегти від горя Катерину.
Біля Уфи я землю цілував,
Щоб визволити братню Україну!

Щоб яблуні схилялись у плодах
На перекопану траншею нашу.
Щоб Катря рвала яблука в садах,
Пригублюючи щастя повну чашу.

Тож бережи у серці пам'ять стріч.
Бо ми прийшли, коли була потреба,
Щоб — знову — тиха українська ніч,
Спокійні зорі і прозоре небо. 

Мустай Карім, 1943 рік